Спогади... надто важливі...

Не можна забувати про життя.

— Я міг би вирвати тобі серце, навіть не моргнувши оком.
- Ага, чув раніше.

Друзі не позбавляють друзів волі.

- Куди поїдеш?
- Може в Лондон... Провідати старих друзів.
- У тебе немає  друзів, Деймон.
- Ти маєш рацію, у мене є тільки ти, так що куди ми поїдемо?

Деймон має рису. Він ніколи не злиться. Він зводить рахунки. (У цьому весь Деймон. Він не сердиться, він... просто мститься.)

— Так кльово не старіти. Мені подобається бути вічно красенем.
— Так, бути стоп'ятидесятилітнім тінейджером завжди було межею моїх мрій.

- Стефан, привіт.
- Вітання.
— Я сьогодні готую вечерю, прийде Рік... і ти приходь.
— Знаєш, у нас із Оленою перерва... ну, у стосунках.
- Правда?
- Так.
— А звуки сьогодні вранці говорили про інше.

- Ти надто далеко зайшла, тобі не здається? Олена може прийти будь-якої миті.
– Це найвеселіше, Стефане.

- Бонні знешкодила винахід Гілберта, Ізабель поїхала... і це День Засновників. Співаємо солодку вату, вкраду твою дівчину.
- НЕ починай.
– Ти перший почав, Стефане.«Я тобі не довіряю»,« дай їй спокій». Я насолоджуюся цим.