Любов і ревнощі роблять людину несправедливою, безсердечною, людиноненависником.

— Так палко не заступаються за чесне ім'я  жінки, до якої байдужі...

— Заступаються, брате... Але справа не в цьому...

Але ревнувати можна лише тих, кого любиш, а хіба я люблю дівчину у червоному? Якщо любити всіх дівчат, яких я зустрічаю, живучи під місяцем, то не вистачить серця, та й надто жирно.

— Мені хотілося б померти. Одягнутися в найдорожчу, модну сукню, яку я днями бачила на тутешній багачці, поміщиці Шеффер, одягти на руки браслети... Потім стати на самий верх Кам'яної Могили і дати себе убити блискавки так, щоб усі люди бачили... Страшний грім, знаєте, і кінець...
- Яка дика фантазія! — усміхнувся я, заглядаючи в очі, сповнені священного жаху перед страшною, але ефектною смертю. — А у звичайній сукні ви не хочете вмирати?
– Ні … – похитала головою Оленька. — І так, щоби всі люди бачили.

Ранок був чудовий. Саме щастя, здавалося, висіло над землею і, відбиваючись у діамантових росинках, манило до себе душу перехожого... Ліс, оповитий ранковим світлом, був тихий і нерухомий, ніби прислухався до моїх кроків і цвірінькання пташиної братії, що зустрічала мене висловлюваннями недовіри і... Повітря було просякнуте випарами весняної зелені і своєю ніжністю пестило мої здорові легені. Я дихав їм і, окидаючи захопленими очима простір, відчував весну, молодість, і мені здавалося, що молоді берізки, придорожня трава і майські жуки, що гули безупинно, розділяли це моє почуття.«І чого там, у світі, — думав я, — тісниться людинау своїх тісних халупах, у своїх вузьких і тісних ідейках, якщо тут такий простір для життя та думки? Чому він не йде сюди?

«Вкрай гідна особа» являла собою дев'ятнадцятирічну дівчину з прекрасною білявою голівкою, добрими блакитними очима і довгими кучерями. Вона  була в яскраво-червоній, напівдитячій, напівдівочій сукні. Стрункі, як голки, ніжки в червоних панчохах сиділи в крихітних, майже дитячих черевичках. Круглі плечі її весь час, поки я милувався нею, кокетливо тулилися, немов їм було холодно і немов їх кусав мій погляд. У мене ж, пам'ятаю, затепліло в грудях гарне почуття. Я був ще поетом і в суспільстві лісів, травневого вечора і починаючою мерехтіти вечірньої зіркиміг дивитись на жінку тільки поетом… Я дивився на дівчину в червоному з тим самим благоговінням, з яким звик дивитися на ліси, гори, блакитне небо.