Хіба не правда, що ми починаємо своє життя під батьківським дахом, що вірять у все на світі милими дітьми? Потім настає День тих, що втратили віру, коли розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і гол і, наче вселяючий жах, убитий горем примара, з тремтінням продираєшся крізь нескінченний кошмар цього життя.

Що це за почуття, коли їдеш від людей, а вони стають все менше і менше, поки їх порошинки не розсіюються у тебе на очах? — це надто величезний світ височіє своїм склепінням над нами, і це прощання. Але ми схиляємося вперед, назустріч новому безумству під небесами.

І я, як завжди, немов тінь ішов за цікавими для мене людьми. А цікавили мене тільки божевільні, одержимі жаданням жити, говорити, ніколи не знати спокою, ті, хто ніколи не позіхають і не говорять банальностей, а горять, горять, горять, як римські свічки вночі.