— Хтось щось казав, і я просто сказала: Так!

— Ти щойно вийшла за Генріха VIII.

— Так, щодо нас з тобою, треба було б якось випити разом.
- Окей.
- І одружитися.
- Добре.

- Вітаю!
— Тобі не здається, ніби ти забув щось дуже важливе? Немов у тебе в голові щось таке, що ти мусиш знати, але згадати не можеш?
- Ага.
— Це твоє«ага» лише тому, що ти боїшся мені суперечити?
- Ага.
- Я люблю тебе!
— Ага... Е-е, я теж тебе люблю, так.

- Важко переварити? Маленька коробочка з величезною кімнатою всередині. І як це можливо? Поясню.
— Це інший вимір...
— По суті, це інший вимір... Що?
— Після випадку з ув'язненим нуль, я багато читав про нові наукові теорії. Надсвітлові подорожі, паралельні всесвіти.
— А мені так подобається, коли хтось каже:« Вона всередині більша, ніж зовні!» Я завжди на це чекаю.

- Мені що, пошукати інструкцію?
— Я викинув її у наднову зірку.
— Викинув інструкцію в наднову? Навіщо?!
— А тому, що я з нею не згоден! І не говори зі мною, коли я злий!

— Дві Емі разом це можливо?
- Мабуть. Якщо я замкну компенсатори реальності, перепрограмую детектори світла і викину за борт караоке-бар... тоді можливо.

Складно розчаруватись, якщо не зачаровувався.

— Коли я була маленькою, у мене був уявний друг. Але він не був уявним. Він був справжнім. Я тебе пам'ятаю! Я пам'ятаю! Я повернула решту, можу повернути і тебе! Чоловік у лахмітті, я пам'ятаю тебе, а ти спізнюєшся до мене на весілля! Я знайшла тебе... Я знайшла тебе у словах. І ти знав, що я зроблю це, тому ти й розповів мені історію, про зовсім нову, давню синю скриньку. О, розумно. Дуже розумно.
- Емі, що це?
— Щось старе. Щось нове. Щось, що він позичив. Щось сині.

— Якщо ви помрете уві сні, то прокинетеся в реальності. Запитайте мене, що станеться, якщо ви помрете насправді?
- Що трапиться?
— Ти помреш, глухий кут. На те вона  і реальність.