— Ти постарішаєш одночасно зі мною?

— Разом з тобою...

— Розкажіть мені все, чи будуть гори трупів.

— І це має мене переконати?

— Ну так.

— Не вийшло.

— Бог  знає, що я ненавиджу цю людину, але зараз я люблю її, бо вона зробила правильний вибір — повернув мені тебе.
— Але що мені робити щодня? Що мені робити? Вставати вранці, йти на роботу, їсти чіпси і лягати спати?
— Ми так живемо.
— Але я не можу.
— Бо ти кращий?

— То це люди?
— Були людьми, поки їх не позбавили всього людського. Це живий мозок у кібернетичному тілі зі сталевим серцем і без будь-яких емоцій.
— Але чому ж без емоцій?
— Бо це боляче.

- Що ти тут робиш?
- Я тут живу.
- Навіщо ти це робиш?
- Живу, і все. А вдома я лише тому, що хтось підірвав мою роботу!

— Ви хочете сказати, що світ обертається довкола вас?
- Ну так.
— Яке нахабство!
- Ну так!

- Ми вже прибули?
- Ти як дитина перед прогулянкою.
— А я є дитиною перед прогулянкою.

— Якщо ви прибулець, чому кажете, як житель півночі?!
— Багато планет мають північ.

Планета Земля. Тут я народилася і тут я померла. У перші дев'ятнадцять років мого життя нічого не траплялося, зовсім нічого. А потім я зустріла людину, яку звали Лікар, який міг міняти своє обличчя, і він забрав мене далеко від будинку у своїй чарівній машині. Він показав мені час і простір. Я думала, це ніколи не закінчиться, але потім з'явилися армія примар, Торчвуд та війна, і тоді все закінчилося. Це історія про те, як я померла.

— Лікарю, вони озброєні!
— Правильно, що робить мене краще за них. Вони можуть мене пристрелити, але моральна перевага за мною.