- Що ти робиш, Розо?
— Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну, пам'ятаєш?

Тоді я бачила його востаннє. Він одружився і отримав спадщину в мільйон доларів. 29-го під час Депресії йому довелося дуже туго, і він застрелився. Тоді писали у газетах...

Відчуття, ніби я стою посеред переповненої народом кімнати, кричу на весь голос, а ніхто не чує.

Серце жінки - як глибокий океан, повний таємниць.

- Куди, міс?
- До зірок!

Джеку, я хочу, щоб ти намалював мене, як одну зі своїх француженок. Так як я заплатила, то я розраховую отримати те, що хочу.

- Ти не подарунок. Ти зіпсована, розпещена соплячка. Але при цьому ти чудова, прекрасна, приголомшлива дівчина, яку я тільки зустрічав. Дай мені сказати. Я не ідіот. Я знаю, як улаштований світ. У мене десять баксів у кишені, і я нічого тобі не можу дати, я це розумію. Але пам'ятаєш — стрибнеш ти і я за тобою... Я не піду, доки не побачу, що в тебе все добре. І тоді я піду.
- Все добре. І буде добре. Правда.
- Я тобі не вірю. Тебе впіймали, Розо, і ти загинеш, якщо не вирвешся. Не відразу, звичайно, адже ти сильна, але одного разу той вогник, що мене зачарував, цей вогник згасне.
- Ти не можеш мене врятувати, Джеку.
- Ні… Це можеш зробити лише ти.

— Холодна вода, як та, що внизу, сотнями гострих кинджалів пронизує твоє тіло. Ти не можеш дихати, не можеш думати - все заповнює пекучий біль. Тому я не надто хочу стрибати з тобою, але мабуть нічого не поробиш. Дуже сподіваюся, що ти передумаєш і стрибати не доведеться.
- Ти божевільний!
— Усі так кажуть, але за всієї поваги, за бортом зараз не я стою.

— Рано чи пізно той вогник, який привабив мене в тобі, скоро згасне.
— Ти не можеш мене врятувати, Джеку!
— Врятувати себе можеш лише ти сама.