На праху колишнього народжується майбутнє.

— Що в тебе в роті?

— Це сигара.

— Не какашка?

— Ні!

— Пахне також.

— Отже, Господь за це помститься?
— Звісно, ​​з нашою допомогою!

Люди не відчувають особливої ​​симпатії до того, у кому бачать своє відображення.

Потрібно вміти чекати. Помсти можна чекати все життя, вона  не вмирає.

- По-твоєму, на ді Калабрія нападуть знову?
— Що не закінчено за вечерею, можуть завершити за сніданком.

Битву замислюють генерали, але виграють солдати.

— Він такий схожий на вас...
— На вашу думку, ми не знаємо!? Він це я! Той самий вогонь, та ж лють, енергія, безжальні амбіції. Я дивлюся на нього та бачу себе! Як я можу його полюбити!
— Ти не любиш себе, батьку? Ми повинні ненавидіти один одного?... Батько, прошу, відкрий мені своє серце.
— Все, що я міг дати сім'ї, — я поклав на вівтар владолюбства та амбіцій. Храм, збудований на гнилому фундаменті. Думаєш, я дозволю тобі йти тим самим шляхом? Я не можу...

- Цікава річ - честь, так? Як і її кузина - відвага.
— Має кузини?
— Кузини та кузени. І вони призводять до смерті королів та армії.

Скандальна брехня привабливіша за нудну правду. Обивателі вірять будь-яким чуткам про знать, лише гріхи роблять нас рівними.