— Знаєш, я помітив, що, незважаючи на те, що на своєму шляху, у цих славних шинках і мебльованих кімнатах, ти зустрічаєш різних дівчат, до речі, багато з них дуже милі, нікого з них ти не залишив поряд. Все одно рано чи пізно повертаєшся до цієї відьми.
— Ну, вона  ж таки відьма.

Скоріше б усі здохли. Ніхто й не помітить такої«втрати». Господи, зроби так, як я прошу. Вони вкрай охрініли.

— Мені здається, за ті п'ятнадцять років, що ми знайомі, якби ми хотіли бути разом, ми були б. Як Шуко і Розі, наприклад. Але ж ти пам'ятаєш, чим закінчилося наше останнє«разом» — через три місяці ми мало не вбили один одного.
— Ну, я ж говорю — кохання.

Я почув крики на вулиці, визирнув униз, побачив постаті зі смолоскипами. Майже десяток намагалися вибити двері в сусідньому будинку, використовуючи для цього дубову лавку.
— Чого вони хочуть?
— Чого зазвичай бажають люди, коли настає беззаконня? Вбити, пограбувати, зламати, підпалити та зґвалтувати. Не доручуся, що саме в такому порядку. Городяни одуріють від крові та вседозволеності і влаштують таке, чого посоромилися б банди ландскнехтів.

— Я планую залишатися в такому настрої доти, доки ти не переберешся через цей чортовий перевал і не опинишся в цивілізації.
— Ну, якщо під цивілізацією ти розумієш війну, що з ланцюгом гасає країною, човгаючи по всіх, хто не встиг від нього ухилитися, то я тебе не розчарую. Скоро ми будемо в цій цивілізації по самі вуха.

— Ви коли-небудь бачили обличчя диявола, любий?
- Кожне ранок в дзеркалі, приятель.

— Кажуть, коли в Солезино з'явився перший захворілий юстирським потом, герцог наказав, і його кавальєрі знищили всі судна в портах, включаючи рибальські човни.
— І тим самим він прирік сотні своїх підданих на безглузду загибель.
— І врятував тисячі у сусідніх країнах. І помер сам, хоч міг спробувати втекти від моря на власному кораблі.
— Думаєш, хтось про це пригадає через сто років? Що сильний світу цього вчинив як правитель, а не як звичайна людина?