Він стояв не рухаючись, розгублено дивлячись на неї. Вона  трохи посміхнулася.

— До побачення, любий.

Він нахилився до вікна машини.

— Я не можу без тебе, Полю.
Вона  ривком зворушила з місця, щоб Роже не помітив сліз, що туманили їй погляд. Машинально вона  увімкнула«двірники» і сама гірко розсміялася цьому безглуздому жесту.

Вона дуже заплуталася. Вічно доводиться бути напоготові, ніколи не можна говорити лише одному й тому ж людині.

— Ви граєте…
Він розтиснув пальці, вигляд у нього був стомлений.
— Мабуть, граю, — погодився він. — З вами грав молодого, блискучого адвоката, грав здихача, грав баловану дитину — словом, один бог  знає що. Але коли я вас дізнався, всі мої ролі для вас. Хіба, на вашу думку, це не любов?

— А така емоція, як розчарування вам знайома? - спитав він.
- Розчарування... Ще б пак! Я все життя тільки й роблю, що розчаровуюсь.

Мало того, що він мене мучить, йому, бачите, треба ще сумувати про те, що я мучусь!

Від дощу ростуть квіти, і він робить равликів щасливими.

Симон підняв голову і подивився вслід Роже, що ледве пробирався між столиками.
— Оце чоловік, — сказав він. - А! Який? Справжній чоловік. Ненавиджу всіх цих здоровяків, мужніх, розсудливих...
— Люди набагато складніші, ніж вам здається, — сухо заперечила Поль.

Так, він був по-своєму чесний. Але чи не полягає чесність у тому, чи не в тому єдино мислима чесність у нашому плутаному житті, щоб любити досить сильно, дати іншому щастя. Навіть відмовившись, якщо треба, від своїх заповітних теорій.