У російському характері стільки позитивності та тверезості погляду, стільки внутрішнього глузування над першим собою…

Без праці та без законної, нормальної власності людина не може жити, розбещується, звертається до звіра.

Без будь-якої мети і прагнення до неї не живе жодна жива людина. Втративши мету та надію, людина з туги звертається нерідко в чудовисько.

Є натури настільки прекрасні від природи, настільки нагороджені богом, що навіть одна думка про те, що вони можуть колись змінитися до гіршого, вам здасться неможливою.

Благорість і порядок він простягав, мабуть, до найдрібнішого педантизму; очевидно, він повинен був вважати себе надзвичайно розумною людиною, як і взагалі всі тупі та обмежені люди.

Не зазнавши, не можна судити про деякі речі.

Надія ув'язненого, позбавленого волі, — зовсім іншого роду, ніж справжньою людиною, що живе. Вільна людина, звичайно, сподівається (наприклад, на зміну долі, на виконання якогось підприємства), але вона живе, вона діє; Справжнє життя захоплює його свої кругообігом цілком. Чи то для в'язня. Тут, припустимо, теж життя — обережне, каторжне; але хто б не був каторжник і на який би термін він не був засланий, він рішуче, інстинктивно не може прийняти свою долю за щось позитивне, остаточне, частину дійсного життя. Кожен каторжник відчуває, що він не вдома, а ніби в гостях. На двадцять років він дивиться ніби на два роки і цілком упевнений, що й у п'ятдесят п'ять років після виходу з острогу він буде такий самий молодець, як і тепер, у тридцять п'ять.«Поживемо ще!» — думає він і вперто жене від себе всі сумніви та інші прикрі думки.