— Ми ж ще друзі?
— Дивлячись, як сильно битимеш.

— Він житиме? А то як же команді та без талісмана.
— Погіршення стану не передбачається. Наномолекулярна функціональність відновлена, клітини асимілюються із собі подібними.
— Вона  створює тканину...
— Якби ми були в моїй лабораторії, така регенерація зайняла б максимум 20 хвилин.
— Ой, ми його губимо. Час смерті?
— Не дочекаєшся, я житиму вічно ; я тепер весь із пластику.

— Як ти його вигнала?
- Когнітивне рекалібрування.
-..?
— Добре тобі врізала!

— Я була сама, а потім ця робота стала сім'єю. З якою я змогла стати кращою. І ось уже скільки їх немає, а я все намагаюся бути кращим.
— Нам обом це треба відпустити.
— Ну, відпусти...

Гей, хлопці, не знаєте, де тут музей? Я маю викопне забрати.

- Пробач.
- Тільки не звірів!
- Не буду! (— Пробач.
— Тільки не зеленіший!
— Не буду!)

— Знаєш... Правда, річ суб'єктивна. Усі бачать її по-різному, як і мене... Це зручно.
— Тяжко так жити.
- Це спосіб не померти...

— Та тут цілих сотень три буде...
— Так. Плакав наш фактор раптовості.

— Як таку милу дівчину занесло в цю жахливу дірку?
— Із хлопцем не пощастило.
— Вічно ви не в тих закохуєтесь...
— Та він не поганий... Іноді буянить, але в глибині душі — зайчик. Взагалі, він не такий як усі, кого я знаю... Все життя дружило з бійцями, і раптом з'являється той, хто всіляко уникає бійки, бо в будь-який переможе.
- Вражає...
- А ще він - жахливий заучка...
- Хм...
-... Але це заводить.