— Прокинься, Наталі. Ти не бачиш, що сталося? У тебе було чудове життя, у мене — лайнове. Я ненавидів тебе за мужність. Я хотів опустити тебе, я хотів зробити тебе такою ж жалюгідною, як і я сам, що точно я й зробив. Як тобі таке прощай?

— Досить шкода.

— Вибач, я ще поплачу.
- Правильно. Тобі треба плакати по мені, ти дуже рано мене здала. Я все прочитав.

Мені все одно де ти будеш через рік, для мене не важливо, якщо ти божевільний, боже, я просто хочу бути з тобою, але я не розумію, що ти робиш, все здається таким безглуздим, просто безглуздим, але коли я з тобою все не так, не знаю чому...

Я буду з тобою, поки ти житимеш. Мені начхати, скільки залишилося часу. Повернися, придурок! (Я буду з тобою, поки ти не вмієш. І мені не важливо, скільки у нас часу. Ти зрозумів мене, тупий бовдур?)

Знаєш, я бажаю тобі всього найкращого, бо іноді з людьми трапляються дуже погані речі. Сподіваюся, з тобою таке ніколи не станеться.

- Це не смішно.
- Не хотілося б псувати те, що не було смішним із самого початку!

- Ось бачиш, ти не пам'ятаєш.
- Що саме?
— У шостому класі я сидів за тобою... Ти грала Принцесу, а я солдата.
— Вибач, не пам'ятаю.
— Ну звичайно... Принцеси ніколи не пам'ятають простих людей.

— Ти чортів дурень! Так прощаються лише труси!
- Не хвилюйся, Волтере, всі зауваження були до мене.