— Ти багато випив?

— Ні каплі. Нічого я не пив, крім кави та смутку.

Зима пробуджує апетит. Поки на вулицях лежить сніг, шоколадне тістечко — найкращі ліки.

— Я не вмію їздити верхи, плавати чи грати в теніс. Я з тих, хто любить валятися на дивані та базікати.

— Що ви ще можете розповісти про себе?

— Я сентиментальна, романтична та нестерпна. Люблю дешеву романтику. І що дешевше, то краще.

Почуття не мають відношення до правди.

— Любий, це ж біда великого міста – тут майже ніколи не можна побути вдвох.
— Звідки ж тут беруться діти?

Як добре було за старих часів, коли неправду називали не брехнею, а фантазією і коли про почуття судили за їх силою, а не за абстрактними моральними нормами.

Іноді людина втрачає мужність. А іноді здається, що до розчарувань можна звикнути. Але це не так. З кожним разом вони завдають все більшого болю. Такий біль, що стає страшно. Здається, що з кожним разом опіки все сильніше, і щоразу біль проходить все повільніше.

Вже осінь. А восени не слід залишатися однією. Пережити осінь і так важко.

— Власне, я взагалі нічого толком про тебе не знаю.
— Знаєш забагато. І це заважає коханню.

Просто ми чужі люди, які випадково пройшли разом якийсь відрізок шляху, так і не зрозумівши один одного. (Просто ми розходимося як байдужі люди, які випадково пройшли разом відрізок шляху, ніколи не розуміючи один одного.)