— Все це для мене несподівано, — вів далі Микола Миколайович. — Жили поряд, а я толком у тобі нічого не зрозумів. Не проникнув у твою душу, — ось що прикро.

- Дідусю! Любий! Пробач мені!..
— За що? 
— За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.
— Хіба ти в цьому винна? Та й вони не винні, що сміялися з мене. Їх можна лише пошкодувати та постаратися їм допомогти.
— Може, ти любиш їх? 
- Звісно.
— І Вальку, і Рудого, і Кудлатого?!
— Кожного окремо — ні! А всіх разом – так, бо вони – люди!

Краще озирнися довкола! Подивися, яка тебе оточує краса.

Ну досить! Що ми з тобою, як два дурники, розплакалися у всіх на очах! Ми що, ховаємо когось?.. Навпаки — ми живі! Ми живемо на повну котушку! Ми зробимо ще щось чудове!

Які рідкісні люди оточують нас, Олено!... Над цим варто замислитися. А?

До чого вона прекрасна, як вона вміє сильно любити і як уміє навіть у занепалій людині помітити мить його величі.