- Плювала я на обставини, - безтурботно відрізала Мегана. — Ви, чоловіки, непоправні. Думаєте тільки про себе та свої іграшки.
- Нічого собі іграшка - цілий світ...
- А в чому відмінність? У величині? — Вона  глянула Ането в очі. Її власні при цьому підозріло сяяли. — Ми з тобою не перший рік у світі живемо. Навіть, страшно сказати, не перше сторіччя. А сварилися і підпускали один одному шпильки, наче діти. І… крізь пальці витекло стільки важливого… Я це зрозуміла тільки тут. Смішно- Звичайні дівчата через таке років у шістнадцять, напевно, проходять. І ось раптом розумієш, що все, розумієш, Ан, все стає неважливим. Крім однієї-єдиної людини. До спини якого хочеться притулитися, очі заплющити, і щоб довкола — тиша. І якщо… — Голос Мегани здригнувся. — Якщо ця людина… зникає, то байдуже вже стає, що стане зі світом, з небом, зірками та всім іншим. Розумієш, Ан? Не по-лич-но. Та гори він огнем, цей світ. Він потрібний Західній Темряві — хай їм придушиться. Тому я стану поруч з вами… і не смій мене відмовляти!

— Ан, любий… – промуркотіла Мегана, заплющуючи очі. - Не хочу про це говорити. Можеш мене лаяти, можеш навіть ляпати. Але мені справді все одно, що стане з цим світом, у якому тебе не буде. Ох… ну, от і зізналася. Ніколи не думала, що це зроблю першою.