«Щоб було» і«бо люблю» — це дуже зрозумілі мені аргументи. Зрозуміліше просто нікуди. Як би там не було про.

Про одних ти знаєш забагато, а про інших замало.

Проблема у тому, що я не люблю повертатися. Принаймні туди, звідки я пішов у твердій впевненості, що це назавжди.

Коли людина міцно спить, панування над світом захоплюють примари та демони, вони пожвавлюють кошмари.

Я констатував факт. Факт при цьому верещав і виривався, але я його таки констатував.

Великодушність – справа наживна, оскільки є прямим наслідком приємного життя.

Починається вся ця романтика, соплі... Просто треба посилати одразу і все. Я вирішив, до тридцятничка ніякого кохання... Мені й так нормально.

Я додому не повернуся – вирішено! Це небо тремтить як вода...
Скільки тисяч кроків від болотяних низин до холодного, як руки місяця?
Гнуться голі гілки під вагою птахів. Розум птахом кричить – не біда.
Хай кричить. Я маю в запасі останній ковток тиші.
Я додому не повернуся ніколи, але доживу до ранку.
Темний вітер і холодний вечір, місяця поворот на шкоду — нічого!
Знаєш, птахе, у мені не залишилося ні краплі раба, і ні краплі добра, і ні краплі кохання, і ні краплі мене самого.

Немає нічого гіршого, ніж тягнутися у власне майбутнє просто за компанію з приятелями…

Мій успіх теж, звичайно, та ще дурниця. Уся в мене.