— Що, важко постаратися?

— Так! Помру ще у розквіті років.

- Знову?!
- Знову.

— Ти й далі мене відвідуватимеш? — спитала вона. — Навіть потім, коли...
— Я приходитиму, поки тобі хочеться мене бачити.

Якщо ти сидиш на чиєїсь могилі, то, напевно, мусиш знати хоча б трохи про те, хто в ній лежить.

— Не думай, що ти знаєш мене... Добре?
- Але я знаю. Я знаю. Ми ходимо з тобою в одну школу з дитячого садка. Тебе звуть Джеймі Салліван. Обідаєш за сьомим столом. Там сидять чи то знедолені, чи то схильні, чи то самовіддані. У тебе лише одна кофта. При ходьбі ти дивишся під ноги. Так, мало не забув, як розвага ти займаєшся з юними зореточками. Ну і як?
— Дуже передбачувано. Все це мені вже казали.
- І тобі абсолютно все одно?
- Звичайно.

Наше кохання як вітер — ти його не бачиш, але відчуваєш...

Любов завжди терпляча і добра. Вона  ніколи не ревнує. Любов не буває хвалької і марнославної, грубої та егоїстичної, вона  не ображається і не ображає.

Може ти просто боїшся, що одного разу хтось справді захоче бути з тобою… просто бути…

Зрозумій, хто ти є, і не зраджуй собі.

— Джеймі так і не змогла побачити диво...
— Так, також вона  побачила його, у неї був ти!