— Даремно ми взагалі полізли до його саду.
— Нема  слави без відваги.
— Ти взагалі нічого не боїшся?
— Боюся: померти одному, тож я взяв із собою тебе.

— Ви дозор, а я — герой. Ну що, помчала?
- Тоді я на підхваті.
- Все, пізно.
- Що? Боїшся, я догоджу в капкан, відгризу собі лапу і ти до кінця днів зватимеш мене Культя, я посміхатись у відповідь, страждаючи від жахливих шрамів, найглибший з яких буде в душі?!
—...
— Вибач, розлютилася.

- Стій! Що я казала тобі про набіги на сад Макгрегора?
- Притягнути тобі звідти цвітної капусти?
- Молодчина. Тож вперед!

З статком приходить відповідальність.

Денечок якийсь підозрілий. Може, йому краще не наступати?

- Джонні, у нас є невідкладна справа, а ви, якщо чесно, здорово її відкладаєте, показуючи своє рідне місто.
— Лондон — одна з найяскравіших культурних перлин світу. Який я лондонець, як не покажу його краси.
— Гаразд, ви маєте рацію, якщо вже приїхали, треба прогулятися містом.

— Це ж виходить, що я... Я молодець! Я це зробив - позбувся його!
Насправді ж, зовсім не Пітер був причиною того, що старого Макгрегора не стало. Справжньою виною тому було сімдесят вісім безпутно прожитих ним років.

Їжу треба добувати без метушні.

- За мною!
- Я нічого не бачу!
— Біжи на голос.
- Я нічого не чую!
— Іди за серцем.
— Чого?