— У мене до тебе питання. Відповідай на нього, і нас знову охопить пристрасть … Якщо відповідь буде правильною, то я забуду про те, як цілих 145 років сумував за тобою. Я забуду про те, скільки страждань принесла мені це кохання, я забуду про все, і ми можемо почати все спочатку. Цей момент дуже важливий для нас, тому що ми не обмежені часом... У цьому вся краса вічності, мені просто потрібна правда, хоча б один раз...

— Припини! Я вже знаю питання та знаю відповідь на нього. Щоправда, я ніколи не любила тебе. Завжди був лише Стефан.

— Що ти тут робиш?
— Невдала спроба зробити щось правильно.

– Ми знову втрьох як у старі добрі часи. Брат, котрий надто любив мене, і брат, який недостатньо любив мене.
– І егоїстична повія, яка любила лише себе.

— Коли я розповів тобі свій план, то чому ти не попередила, що я помру, якщо зроблю це?
— Стільки правил... Все не згадаєш...

- Вона має повне право ненавидіти мене, але вона допомогла Стефану врятувати мене.
– Чому ти такий здивований?
- Вона  зробила це заради тебе. А значить, десь поміж справою, ти вирішила... що я вартий порятунку. І я хотів... подякувати тобі. За це.

– Я хотіла попрощатися.
– Вже їдеш?
– Я знаю, що мені не раді.
- Не дуйся. Жінці твоїх років це не личить.
- Ауч.

- У яку гру ти граєш, Кетріне?
— А ти хочеш погратись?
— Я не можу грати, доки не знаю правил.
— А немає жодних правил, Стефане. Немає  жодних правил…

Поцілуй мене чи... убий, хоча ми обидва знаємо, що ти здатний лише на перше...

Життя надто жорстоке. Якщо ми перестанемо вірити в кохання – навіщо тоді жити?

Любов змушує робити шалені речі, Стефан.