— Я й не знала, що ти так грози боїшся. Я не боюся.
— Як, дівчино, не боятися! Кожен має боятися. Не те страшно, що тебе уб'є, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма лукавими помислами.
Краще б я була хвора, а то недобре. Лізе мені на думку мрія якась. І нікуди я від неї не втечу.
Я бродила серед гібридних квітів, і раптом мені подумалося:«У природі так не буває, а шкода — я тоді сконструювала б собі дуже слухняного сина».
І до смерті я любила до церкви ходити! Точно, бувало, я в рай увійду, і я не бачу нікого, і час не пам'ятаю, і не чую, коли служба скінчиться. Як все це в одну секунду було. Маменька казала, що всі, бувало, дивляться на мене, що зі мною робиться! А знаєш: у сонячний день з купола такий світлий стовп униз йде, і в цьому стовпі ходить дим, як хмари, і бачу я, бувало, ніби ангели в цьому стовпі літають і співають. А то, бувало, дівчина, вночі встану — у нас теж скрізь лампадки горіли — та десь у куточку і молюся до ранку. Або рано вранці в садокпіду, ще тільки сонечко піднімається, впаду на коліна, молюся і плачу, і сама не знаю, про що молюся і про що плачу; так мене й знайдуть. І про що я молилася тоді, чого просила – не знаю; нічого мені не треба, всього в мене було досить.
— Ми те, чим нас зробили зірки.
— Ми те, чим нам судилося стати.
Чому люди не літають! Я кажу, чому люди не літають так, як птахи? Мені іноді здається, що я птах. Коли стоїш на горі, то тебе і тягне летіти. Отак би розбіглася, підняла руки й полетіла.
- Я помру скоро.
— Годі, що ти!
- Ні, я знаю, що помру. Ох, дівчино, щось зі мною недобре робиться, диво якесь. Ніколи цього не було зі мною. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю, або вже й не знаю.
— Хто ж тебе таку нагородить та оцінить?
— За так воюємо... За Росію.
Що за людей, що без людей, я все одна, нічого з себе не доводжу.