Мені хотілося лише одного: знову провалитися в сон, у темряву, зникнути.
Нерви напружені до краю. Ще трохи — і розривуся. Усередині мене ніби була надувна кулька, повністю наповнена водою, — ось-ось лопне. Хтось проколіть його шпилькою. У цьому будинку я почувала себе хворою.

Мама, звичайно, не стала питати, за якими справами я приїхала до Вінд-Гапа. Вона  рідко ставила питання, що вимагають розгорнутої відповіді. Важко зрозуміти чому: чи з надмірної делікатності, чи її просто мало що хвилювало. Вгадайте, що я вважала найімовірнішим?

«Зникну сама – ось тоді і всі мої біди зникнуть», – тупо подумала я.
Зникнуть усі турботи та тривоги.