— Ви обоє не змінились.
— А хіба це погано?

— Колись ти був рабом, чи не так?
— Що змушує вас думати, що я був рабом?
— Шляхетна самовідданість у твоїх очах. І прихильність до служби чогось більшого, ніж ти сам.

— У чому сильний бік Асоки?
- Вона  безстрашна.
— У цьому може бути її слабкість. Чи гідна вона учениця?
— Ніхто не зрівняється з нею рішуче.
- Крім тебе.
- Я знайду її.
- Можливо, це не в твоїх силах.
— Що б ви не намагалися сказати, майстер Пло, скажіть просто!
— Я натякаю, що, можливо, якщо ти добре навчив її, вона  подбає про себе самостійно. І вигадає, як повернутися... до тебе.

— Асоко, пробач мені.
- За що?
— За те, що лишив тебе, що дозволив тебе схопити. Це я винний!
- Ні... вчитель. Ви не винні.
— Треба було бути уважнішими, докласти більше зусиль. Я...
— Ви зробили все, що могли. Все, що мали зробити. Коли я опинилася там, одна, все, що в мене було — це ваші тренування та уроки, які ви дали мені. Тільки завдяки вам я вижила. Понад те, я змогла допомогти вижити й іншим.
— Навіть не знаю, що сказати...
— Я знаю. Спасибі, учитель.
— Завжди будь ласка, мій падан.