— Хтось щось казав, і я просто сказала: Так!

— Ти щойно вийшла за Генріха VIII.

— Рівер, обійми Еммі.

— Навіщо?

— Бо я зайнятий.

- Я почала думати, що можливо, ти просто божевільний з будкою.
- Емі Понд, є щось, що ти маєш зрозуміти. Це важливо, і твоє життя залежатиме від цього. Я напевно божевільний з будкою.

— Ти казав, що маєш Машину Часу.
- І ти мені повірила.
- А потім я виросла.
— О, ніколи цього не варто робити.

— Так, щодо нас з тобою, треба було б якось випити разом.
- Окей.
- І одружитися.
- Добре.

- І в тебе кабінет у поїзді, це так круто. Чи можна і мені кабінет? У мене ніколи раніше не було кабінету. І поїзди. Або поїзди-кабінету.
- Господи, як я за тобою сумувала!
— Настав час обіймашок!

Виживай, бо ніхто за тобою не прийде. Правило номер один.

— Емі Понде, через мене плачеш чи що? Знаєш що...
- Що?
- Попалася!

— І що нам тепер робити?
- Як що? ПШЗ!
- Що?
— Продовжувати ворушити дупою.

- Вітаю!
— Тобі не здається, ніби ти забув щось дуже важливе? Немов у тебе в голові щось таке, що ти мусиш знати, але згадати не можеш?
- Ага.
— Це твоє«ага» лише тому, що ти боїшся мені суперечити?
- Ага.
- Я люблю тебе!
— Ага... Е-е, я теж тебе люблю, так.