У тисяча дев'ятсот шістдесят шостому році Енді Дюфрейн втік із в'язниці Шоушенк. Від нього залишилися тільки брудні ганчірки, шматок мила і старе кайло, стерте майже вщент. Пам'ятаю, я подумав, що такою штукою можна прорити тунель за шістсот років. В Енді на це пішло менше двадцяти років.

- Воно того варте? Два тижні у ямі?
- Найлегший термін...
- Брехня! У ямі легко не буває. Там тиждень триває як рік. Це точно.
— Зі мною був містер Моцарт.
— Тобі дозволили взяти із собою програвач?
- Він був тут (показує на голову) і тут (показує на серце). Краса музики, її відібрати не можна. На вас музика так не діє?
— Ну, я в молодості грав на губній гармошці. Потім втратив інтерес. Тут від цього немає користі.
— Тут від цього величезна користь. Тобі це потрібно, щоб не забути...
— Не забути?
- Не забути, що у світі є місця, висічені не з каменю. Те, що в тобі є те, до чого не дістатись... Те, що не чіпатимуть. Це лише твоє. Розумієш? І нічиє більше. Тільки твоє.
- Про що ти говориш?
— Про надію...

Страх – це кайдани. Надія - це свобода.

Все ж в цьому ублюдском світі, у всій цій мишачої метушні і суєті, в усьому цьому гної зустрічаються іноді разюче красиві речі, що радують людське око, і біда багатьох в тому, що вони про це забули.