Може, у житті настає такий момент, коли щастя позаду, а від майбутнього вже нічого вже нічого не чекаєш? Може, це і є старість? Коли сьогодні ти обговорюєш лише вчорашній день, коли справжнє — це не більше ніж прояв ностальгії, сором'язливо захований за безтурботним сміхом?

Я чув скрип кожної сходинки, коли вона  спускалася на перший поверх, скрегіт петель, коли вона зачиняла за собою двері, через прочинене вікно до мене долинав звук її кроків, коли вона віддалялася від мого будинку. Набагато пізніше я дізнався, що вона зупинилася за кілька метрів від нього і сіла на низеньку кам'яну огорожу: що вона чекала світанку і десять разів хотіла схопитися і повернути назад, що вона вже пішла назад, туди, де я повертався в ліжку, не маючи сил. заснути, але тут з'явилося таксі.

Дивитися на тебе, не маючи змоги доторкнутися, — найгірше з покарань, відчувати твою близькість і не сміти притиснути до грудей, стиснути в обіймах — нестерпно жорстоке катування. Ти дивишся, не відводячи погляду, але не дозволяєш наблизитися, наче час обіймів минуло, твоє життя пішло іншим шляхом і мені в ньому немає  місця.

Час стирає не всі, окремі миті назавжди застрягають у пам'яті, і ніхто вам не скаже, чому саме ці, а не інші. Може, таким чином життя хоче щось сказати нам по секрету?