— У місті взагалі є де зупинитися? - Запитав Дін.
— Звичайно, — відповіла Джулієт. — Якщо поміряєте запити, то вам підійде мотель«Притулок у негоду»...
— Чарівна назва, — зауважив Сем.
— Таргани там розміром з кінь, — незворушно продовжувала вона. — Принаймні так кажуть.
- А інші варіанти є?
— Я порадила б мотель«Наприкінці шляху».
- "В кінці шляху"? Окей, шукаємо його.
— Якщо ви не вірите, то чому ви тут?
— Тому що в мого брата віри вистачить двох.
— Коли ми, фріки, вмираємо, куди ти думаєш ми вирушаємо? Ні в рай, ні в пекло. То куди?
- Леголенд?
— Треба вигнати з неї демона, не зашкодивши їй. Вона назвала мене«сваркою».
— І ти одразу засмутилася?
Може, тому що я старший брат, але знаєш, для мене ти завжди був сопливим пацаном, якого я наставляв на правдивий шлях. А тепер ми знаємо, що ти виріс. Ти подорослішав настільки, що повірив у мене. Повірити в тебе — найменше, що я можу зробити.
— Шляхи Господні...
— Тільки ляпни про«несповідні» — отримаєш у бубон!
- Я Дін Вінчестер.
- Той самий Дін Вінчестер?!
- Да не може бути! Ти ж ніби помер?... Разів чотири...
— Так. Але я хлопець міцний.
— Ось лайно!
- Це ектоплазма. Сем, здається, я знаю, з чим ми маємо справу. Це гігантський зефірний чоловічок!
- Що ти робиш?
— Намагаюся читати по губах. Стій, сальса штанина...
— Ти не читаєш по губах.
- Не читаю.