— Хтось там ховається, а виходить уночі, прикривши ліхтар. Напевно, зграя... моторошні лиходії... вони від нас відкупляться... Ні, не може дім  стояти порожній стільки років. Це якась таємниця.
— Тато думає, що там протікають труби.
— Дорослі завжди думає найцікавіше.

Проте, відповідаючи так, Дігорі думав про свою матір, і про свої надії, і про їхній крах і тому таки додав, ковтаючи сльози, ледве вимовляючи слова:
— Будь ласка... ви не могли б... якось допомогти моєї мамі?
Тут, з горя, він уперше подивився не на важкі лапи лева..., а на обличчя... і неймовірно здивувався. Він побачив, що левові очі сповнені блискучих сліз, таких великих, наче лев журиться про маму більше, ніж він сам.
— Сину  мій, синку, я знаю. Горе у нас велике. Тільки в тебе і маю горе в цій країні. Будемо ж добрі один до одного.