— Ти мене не чув?

– А? Що? У тебе немає  почуття гумору, Стефане.

— Я не розумію тільки гумору Деймона.

— Гумор Деймона?

— Ці фіговини з дерев'яними наконечниками мене вже дістали, ними ж можна зачепити когось, — пробурчав Деймон.

— Тобі налити?

— Ні. Дякую, я не голодний. Щойно поїв.

— Тебе не турбує, що одного разу всі лісові звірі зберуться разом і тобі помстяться? Нууу... вони ж спілкуються.

— А думки він теж уміє читати?

— Знаєш, якщо хочеш, щоб я роздягся, можна просто попросити.

— Ні, на це він не здатний. Зате може бути першокласним засранцем.

— Чому ти не дозволяєш людям бачити добре в тобі?

— Тому що, коли люди бачать хороше, вони очікують на краще. Я не хочу, щоб мені довелося жити, виправдовуючи чиїсь очікування.

У нас проблема. І коли я говорю проблема, я маю на увазі глобальну кризу.

— Скажи мені, навіщо ти її навернув? Ти зробив це тому, що вона тобі сподобалася?

— Ні. Через те, що вона мені сподобалася, я з нею переспав, а звернув тому, що вона мене попросила!

— Що трапилося? Ти в порядку?

— Ні, не в порядку. Я сидів у засідці, у мене стріляли. Тепер я жадаю помсти.

— У мене до тебе питання. Відповідай на нього, і нас знову охопить пристрасть … Якщо відповідь буде правильною, то я забуду про те, як цілих 145 років сумував за тобою. Я забуду про те, скільки страждань принесла мені це кохання, я забуду про все, і ми можемо почати все спочатку. Цей момент дуже важливий для нас, тому що ми не обмежені часом... У цьому вся краса вічності, мені просто потрібна правда, хоча б один раз...

— Припини! Я вже знаю питання та знаю відповідь на нього. Щоправда, я ніколи не любила тебе. Завжди був лише Стефан.

Не буває поганих ідей, бувають погано реалізовані.