— У мене таке відчуття, що якщо я зараз піду, ти викинешся з вікна.
— Став би я чистити зуби, коли збирався накласти на себе руки?

— У нас дівчата на ресепшені сидять, їм треба гарніше виглядати!
— Якщо так дбаєш про них, то пластичну операцію їм зроби.

— Вітаалік... Я така п'яна!
— Марино Василівно, ви не п'яна. П'яна — це колись писають, не знявши штани. А ви не п'яна.

- Це не відповідь.
- Ні, це відповідь. Просто це не те, що ви хочете почути.

— А якщо вас ударять?
- Я не буду відповідати.
— Зрозуміло, у нас переважно жінки працюють. А якщо раптом...
— У вас бувають бійки між жінками?
- Ні! Просто ви чоловік! Мені треба розуміти, чи можу я вам довіряти.
— До чого тут моя стать? Я взагалі до того кабінету зайшов?

— Ви ж з нею ніби друзі! Вона  думці друзів довіряє більше, ніж думці власної матері.
— Так і має бути.
- Чому це?
— Ну, бо батьків не обирають, а друзів обирають.

— Ти з нею спав, з цією...
— Я один сплю.
- Гомік?!
— Гоміки сплять із мужиками, а я сплю один.
- Ти спиш сам із собою, а ти мужик! Значить, ти гомік!

— Все ж таки була погана ідея...
— З приводу?
— З цим переїздом і новим життям... Не знаю... Не виходить мені стати іншою людиною.
— Так...
— Щось я, як клоун, намагаюся всіх переконати, що я добрий, веселий, добрий... А суть від цього не змінюється. Ніякий я не ввічливий. І людей я не люблю...

- Ти чуєш мене? Є речі, які можна змінити, і їх треба міняти! А є речі, які ти не можеш змінити, і їх треба забути! Алло! Ти мене чуєш? Що там у тебе?
- Нічого. Я просто помер. Точніше, мені все вимерло.
— Я знаю, що в тебе вимерло... Мозок!

- Ти не хочеш мене поцілувати?
- Хочу.
- Тоді чому не цілуєш?
— Тому що я не знаю, чи ти цього хочеш.
- Чому я можу не хотіти?
— Ну... бо ми дуже різні з тобою.
— Ти маєш на увазі вік?
- І це також.
— Аммм... виходить, якщо ми зараз поцілуємось, це буде неправильно?
— Ну, для звичайних людей — так, якби ми з тобою були не ти, не я, а адекватні люди, вони б так, звичайно, не вчинили.
— Але ж ми з тобою неадекватні люди.