— Вірджинія, тобі не здається, що ти зголодніла з любові і ласки, але налаштувала себе на відмову?

— Я цілком задоволена собою...

— Ми довго катуватимемо тебе.
— Я скажу вам усе, що захочете.
— Спочатку тортури, а потім уже розмови.

— О, це моя обручка! Кільце, що співає, яке не знає невдач! Це доля! Одягни його на палець, одягни!
— Ну добре, я його приміряю... Адже я незаміжня?
— Це можна виправити — нашій дитині потрібен батько.
- Я не збираюся заводити дітей!
- Занадто пізно...

- Як ти вважаєш, я приваблива? Таких чоловіків, як ти, мені треба остерігатися...
— О, Вірджиніє! Як би хотів я повірити в твої слова, якби не туфлі! Ти скажеш усе, що завгодно, аби їх знову вдягнути!

Мені здається, що у певному віці ти починаєш розуміти, що нічого незвичайного з тобою не станеться. Можливо, це і на краще. Напевно, деяким людям судилося тихе та непримітне життя.

— Уся справа в цьому місті, га?
— Ми у чарівному місті. Але квіти виростають там, де кинуте насіння, феєрверк вистрілює із зарядженої гармати.
— Мабуть, то це доля.

— Де ви були так довго? І де ж дрова?
- Ми не знайшли.
— Ви не знайшли дров у лісі?

- У тебе велике серце.
- Яке щойно розбили! Чи трапляється таке з кимось у вашій країні?
— Звичайно, ні. Ми або живемо довго та щасливо, або вмираємо від страшних чарів.

— Ти маєш хвіст?
- Ну і що? У тебе апетитні груди, я ж не дивуюсь.

- Я дуже довго звикаю до людей. Я ніколи не зважусь стрибнути, якщо не буду впевнена в тому, що хтось упіймає мене.
— Я тебе зловлю. А якщо не втримаю, то сидітиму біля твого ліжка і доглядатиму тебе.