Коли рано—вранці Гем, гуляючи вулицями, вдивлялася в обличчя зустрічних, вона  незмінно виявляла саме цю, одну—єдину рису — байдужість, лише зрідка оживлену страхом запізнитися або тьмяним відблиском гарного настрою.

І жодна з них не знає, що дорогу знаходять лише ті, хто гасить світло.

Хтось має сказати за тих, хто не може говорити…

Найчастіше трапляється, що якщо почуваєшся нещасним, хочеться й іншого зробити нещасним. Щоправда, зазвичай це не допомагає.

Коли він поклав трубку, його обличчя перетворилося на старече: у людей після настання певного віку обличчя на кілька секунд може прийняти такий вираз, ніби щось вислизає від них, ніби вони збираються перетворитися на пилюку.

Не можна довірятися ілюзіям – за них завжди доводиться розплачуватися.

Людській природі властиво забувати недоліки померлих і пригадувати їх добрі сторони: це один із найсвітліших проявів людської натури.

Скільки разів ви чули що розперезані футбольні фанати поводяться як тварини? Такі спотворені уявлення цивілізованої людини про диких звірів. У природі тварини так не поводяться. Вони вбивають тільки для того, щоб вижити і навіть для цієї мети рідко вбивають собі подібних.

Речі не завжди такі, якими здаються зараз і те, що сьогодні засмучує нас, завтра може несподівано обернутися втіхою.

«Запам'ятай: тільки дурень думає, що сила та габарити –

це одне й те саме». Уве запам'ятав це на все життя. Батько пальцем нікого не чіпав. Ні сина, нікого. Однокласників Уве, бувало, лупцювали за провини — до школи приходили то з синцем під оком, то з рубцями від ременя. Уве – жодного разу.«У нас у сім'ї руки не розпускають, – навчав його батько. — Ні на своїх, ні на чужих».