Я ненавиджу снідати. І брехати. І ще війну.

— Я непогано стріляю із лука.
- О! Це знадобиться, якщо ти знайдеш машину часу, а потім вона  зламається і ти зависнеш у середньовіччі.

Хочеш побитися? Ти не можеш зі мною битися! Ти крихітна і б'єшся як хом'ячок.

— Ти їж як дитинча динозавра, і я не жартую!
- Ти це серйозно?
— Ні, жартую.

— Від тебе шлуночкова екстрасистола.
— Це добре?
— Від тебе серце в мене завмирає.

- Ух ти! Виходить, ти виросла розумніша за мене!
— Так, іноді навіть шия болить...
— Чому?
— Тому що мозок переважує.

— Потрібно, щоб усе було дуже просто. Може бути нам час встановити якісь правила?
- Правила? Цікава думка.
— Ну, скажімо, спершу не сваритися і не брехати.
- Не заперечую.
— Не ревнувати і не витріщатися один одному в очі.

— Хотіла почути твій голос, знаю, що ми розлучилися.
- Ні, ми не розлучалися, ми навіть не починали!

- Чому треба все псувати?
— Але ж люди так живуть! Дарують коханим квіти, ходять до музеїв або до театру.
— Ти ж знаєш мене, що це мене лякає. Це обман. Що тебе не влаштовує? Все добре. Не треба сваритися, не треба сваритися.
— Може, я хочу сваритися!
- А я не хочу!
— Як же ти взагалі проживеш без емоцій та почуттів? Хіба ти зможеш?
— Не знаю, якось упораюся.

Ти не можеш дзвонити і говорити, що сумуєш, це не телефонна розмова. Ти не можеш мені писати смски та листи, і на стіні мені не можна писати! Якщо ти правда нудьгуєш, подорослішаєш, сядь у машину і приїжджай до мене!