Якби я турбувалася про всіх, хто захоплюється мною, наслідує мене або переслідує мене, у мене не залишилося б часу на те, щоб бути такою неймовірною...
І мені хотілося взяти все це собі — так само, як хотілося пограти з місяцем. А тепер переді мною розкрився цілий світ. Ні, не світ — всесвіт. Навіть дрібниці стали для мене чимось великим і цікавим.
Смішно, як деякі образні висловлювання виявляються не просто образними. Адже треба хоч якось сильно злякатися, щоб зрозуміти, що таке«холодний піт», або серйозно похвилюватися, щоб усвідомити, яке воно, коли«смокче під ложечкою». Хіба не так? «Покинута жінка» — те саме. І хто тільки таке вигадав?
Чому наші близькі відчувають потребу звинувачувати себе, коли з нами трапляється щось жахливе?
Ти вважаєш, що маєш право на щастя, і це теж пастка.
Які ж ми всі ідіоти! Потрібно бути настільки наївним, щоб хоч на секунду повірити, ніби ми тримаємо під контролем своє життя.
Від минулого треба йти — воно має вибухати позаду тебе у повільній зйомці, як у фільмах Джона Ву...
Я казала собі: Давай, треба виплакатися раз і назавжди. Вилити всі сльози, вичавити, як губку, моє велике сумне тіло і перевернути сторінку. Думати про інше. Іти вперед дрібними кроками і все почати спочатку».
Яка дивна людина... Схожа на рибу... Вічно повертається і завжди вислизає з рук...
Знаєте, коханка - це така нетерпляча молода жінка, яка трошки діє вам на нерви.
У Нью-Йорку мати єдину професію — недозволена розкіш.