— До побачення, дорогі радіослухачі! З вами були діджей Макс і красуня Нонна.
- Е-е-е... Вчора! А сьогодні – Ростислав…
– І Ростислав.
- І Олексій.
- І Ростислав.
От якби прийшли фашисти, які за неправду розстрілюють, і спитали, —«Зраджувала тобі дружина чи не зраджувала?» Я в будь-якому разі відповів би«ні», бо якщо не зраджувала, ти сказав правду, тебе відпустили, а якщо зраджувала, то ти навіть здивуватись не встигнеш.
А ось сказав ти –«так, зраджувала» і це виявилося правдою. Тебе відпустили, живи, тільки як із цим жити? Ти знаєш, вона знає, що ти знаєш, всі фашисти знають, їх уже не покличеш — незручно, а хлопці були корисні… А якщо все й трималося на тому, що ти«не знаєш», а вона зараз піде, а ти її любиш… ай..
— Слухайте, а ось чому можна зрадити лише дружині чи чоловікові? Чому не можна змінити, наприклад, дітей?
- Тобто?
— Ну, уяви, тебе бачили, що виходили з Макдональдса з чужою дитиною, га?
— Або знайшла у тебе дитина в кишені чек від конструктора«Лего». А ти йому "Лего" не купував...
- Або купив незнайомій дитині на вулиці... морозиво. Нічого серйозного, душевний порив. А твої діти це помітили.
— Так, і твоя дитина тебе питає ще так:«Так, папко! Ти його знаєш, га?»
- А ти такий: "Так ні, просто купив морозиво, чесно..."
- "Так? І в який це раз ти йому просто купив морозиво, га?"
— Та що тут такого? Пішов нахер, хлопче! Я ж тобі говорю, я… я вперше його бачу, подивися на нього! Пішов нахер, хлопчик!
- "Ще краще! Перший раз бачить людину, і одразу їй морозиво! Я, між іншим, мороженого роками не бачу!»
- Так... І все; і на ранок - шафи порожні, іграшок немає і записка:«Прощавай. З дитсадка нас забере мама! Буу...»
Ось ти любиш дружину. І ти любиш ковбасу. Пішов, купив 200 г, з'їв. Це ж не означає, що ти зраджував дружину з ковбасою.
- Господи, ось що з обличчям, що з обличчям?
— Тончик накидала б і все!
— До чого тут тончик? Висипатись треба! А ти знаєш, скільки я лягаю? А ти геть у Славки спитай!
- Що?
- Молодець!
- О! Більдяжки! Тут і заночуємо.
- Я не можу!
- Чому?
- Я одружений. Мені не можна у Бельдяжки...
Ти знаєш, у мене в дитинстві для таких випадків був спосіб. Я собі уявляв, що до мене приходять фашисти, але не для того, щоб«хенде хох», а з благородною місією допомогти мені розібратися в моєму внутрішньому світі.
Світлять мені в обличчя і запитують, на яке я сам собі не можу відповісти. Не можу докопатися до правди, там... «Кого ти більше любиш, Марину Штурманову з 8«В» чи Яну Міщенку з 9«Б»? Якщо скажеш правду, ми тебе відпустимо, а ні розстріляємо. А вони цю правду чомусь знають, фашисти.
І я так раптом збираюсь і розумію... Яну Міщенку!
- А ось розлучився ти з нею, кинула вона тебе, і пишеш їй:«Це останнє sms, я більше не писатиму тобі. Ти стала мені чужою. Прощай». Вона не відповідає. Тоді друге«останнє sms»:«Могла б і відповісти. Нас, між іншим, щось пов'язувало». А-а. Третє:«Поспішаю поділитися радістю: я перестав про тебе думати. Взагалі! Тож не дзвони».
— А вона й не дзвонить.
— Тоді якийсь заборонений прийом там:«Ти знаєш, виявляється, в Москві є ще красиві жінки крім тебе».
- І все одно нічого, так?
— І так ще сто«останніх sms» та останнє:«Невже не можна бути нормальною людиною і один раз відповісти?!» І все. Перестав писати, рік минув. Відмучився. Від неї приходить: Сніг йде. З першим днем зими". Ну не суки?
— Ми забули попередити Лівію.
- Про що?
- Як?! Її ж бомбитимуть! Нехай вони евакуювали населення.
- Нехай. А куди?
- У Болівію. Її бомбити не будуть.
- May I have fifty grams of cognac, please?
— Може, одразу стольничок?