- Що ти робиш?
— Біжу в глухий кут, після прибуття куди, мені на думку спаде геніальний план, який, по суті, буде в тому, щоб не бути в глухому куті.
— Лікарю, що зі мною відбувається?
— Нічого, все гаразд.
- Не все, ти вмираєш.
- Лікарю!
— Ну так, звичайно, якщо ми їй збрехаємо, вона різко видужає!
— Хіба крига горить?
— Крига може горіти, дивани вміють читати. Це ВЕЛИКИЙ Всесвіт!
- Мені не страшно.
- Звичайно ні, ти нічого не боїшся! Будка падає з неба, людина падає з будки, людина їсть рибні палички з кремом, а ти сидиш собі, як ні в чому не бувало.
Щось старе. Щось нове. Щось, що він позичив. Щось сині.
— Та ти гірша, ніж моя тітка.
- Я - Лікар, я гірше, ніж чия-небудь тітка.
Буває, зустрінеш справжнього красеня, а потім поговориш з ним, і через п'ять хвилин він нудний, як цегла. А бувають інші. Знайомишся з ними і думаєш: "А нічого, нормальний". А потім дізнаєшся їх ближче і розумієш, що обличчя їм підходить, ніби на ньому написана вся їхня сутність. І вони раптом починають здаватися такими гарними.
— Навіщо це вирвав останню сторінку?
— Я завжди вириваю останню сторінку із книги. Тоді їй не треба закінчуватись. Я ненавиджу кінцівки.
— Коли я була маленькою, у мене був уявний друг. Але він не був уявним. Він був справжнім. Я тебе пам'ятаю! Я пам'ятаю! Я повернула решту, можу повернути і тебе! Чоловік у лахмітті, я пам'ятаю тебе, а ти спізнюєшся до мене на весілля! Я знайшла тебе... Я знайшла тебе у словах. І ти знав, що я зроблю це, тому ти й розповів мені історію, про зовсім нову, давню синю скриньку. О, розумно. Дуже розумно.
- Емі, що це?
— Щось старе. Щось нове. Щось, що він позичив. Щось сині.
- А якщо відмовить гравітація?
— Я про це подумав.
- І?
- І нам усім кришка. Бачиш, я подумав!