— А де хлопці, батю?
— На цвинтар пішли, з матір'ю прощатись.
- Одні?
- З хороводом!

— Так!... Виходить, вирішено... і підписано! Ви мене спитали?
— А хто ти такий, щоб тебе питати?
- Як це, хто такий? Я – син  ваш, між іншим, і Полінці – рідний батько!
- Що син - це точно, ми не відмовляємось! Що член сім'ї — начебто так. А от батько ти ніякий!
- Матюша!
- Циц, Поліна! Чоловіку четвертий десяток, а ти все за нього на амбразури падаєш! Припадала! Он він, сидить, чистий егоїст!
— Батю, ти вибирай слова!
- А я вибрав! Я їх тринадцять років вибирав! І поки я живий, моя онука до дитбудинку не піде! Є в неї рідні: дід, бабця, тітка — обігріють!
— Слухай, годі лаятись, батю. Ти сам розсудь: як на Валентину таку тяганину вішати? Серце у неї хворе, інваліде, можна сказати!
- Інвалід... Сам ти інвалід! Душу заморозив на своїй Півночі! Ну, добре, добре! Нехай твоя сестра — інвалід, так. А я невдовзі помру – це як? Ну що ти пропонуєш, ну що?
— Ну, що ти мені, ну що ну? А може, я сам... захочу Поліну взяти до себе!
— Може... Може захочу, може, захочу! А може, тобі ніхто не повірить? А може, не довірять, а?
- Як це не довірять?
- Так тому що на може немає  надії!