Іноді я йду гуляти на заході сонця, крізь ліс  до сутінкових гор. Я дивлюся, як світ накриває темрява, і все заповнює біле світло вічності.

— Ну все, вистачить з мене цього зухвалого балакуна... За борт його викинути з кінцем.
— Це Бард. Його звуть Бард.
— Звідки ти знаєш?
— Ну—у—у... я спитав його.

– Будь- яке світло священне для ельдар, але лісовим ельфам миліше за всіх – світло зірок.
- Мені він завжди здавався холодним. Чужий і недосяжний.
– Це світло пам'яті. Прекрасний і чистий... як твоя обіцянка.