— Пам'ять про цю війну переживе тисячоліття.
— Але тисячоліття ми не переживемо з тобою.
- Ти правий. Але наші імена залишаться у віках!

Мірмідонці, мої брати по зброї, я вище ставлю вашу рать, ніж багатотисячне військо. І нехай ніхто не забуває, наскільки ми могутні і відважні. Вам відомо, що чекає нас на той бік моря? Безсмертя! Ідіть на Трою!

Невже це епілог? Нехай пам'ятають титанів. Люди розквітають і засихають, як колоски на полях, але ці імена ніколи не помруть! Нехай кажуть: Він жив за часів Гектора. Нехай кажуть:«Він жив за часів Ахіллеса».

- Убий. Це також легко.
- Ти не боїшся.
— Усі ми помремо. Зараз чи трохи згодом — не бачу різниці. Вбий!
— Якщо я тебе не вб'ю, скільки людей ти занапастиш?
- Багато.

Людей мучить неосяжність вічності! І тому ми запитуємо себе:«Чи почують нащадки про наші діяння? Чи пам'ятатимуть наші імена, коли ми підемо? І чи захочуть знати, якими ми були, як хоробро ми боролися, як відчайдушно ми любили?

Діви споконвіку все ускладнюють.

З тобою я світ знайшов у розпал війни.

— Минула ніч була помилкою.
- А ніч до цього?
— Я помилилася цього тижня.