— Мені так добре з тобою. Я щаслива!
— Я щасливіша.
— Ні, я набагато щасливіший.
— Як звідси до Барселони?
— Як звідси до неба.
— Так, але все одно я набагато щасливіший.
— На скільки?
— На три метри вище за небо...
Ось бачиш: трохи люб'язності — і ти не така вже й страшна.
— Я не дуже хороша, правда?
- Ти ідеальна!
- Що ти тут робиш? Пішли усередину!
- Я не можу. Ачі приїде, і ми втечемо!
- Що? Ви трахнете?
... але раптово з'являється хтось і змушує тебе одуматися, стримати свій запал. А коли ти зменшуєш оберти, починаєш помічати різні речі: що на полиці серед пляшок з текілою стоїть кубок, що зараз грає улюблена пісня, що сьогодні вівторок 13, і що Розанна готова бігти з вами прямо зараз, хоч на край світу. Різні дрібниці, Клаудіо... ваша дочка вчить цінувати мене щомиті. Я з нею ставаю кращою.
— Ти хочеш, щоб я був першим?
— …І останнім.
Рано чи пізно настає момент, коли ваші шляхи розходяться. Кожен вибирає свою дорогу, думаючи, що колись вони знову зійдуться. Але згодом вони стають все далі. Спочатку ти вважаєш це нормальним:«Ви ж створені один для одного ; адже рано чи пізно все повернеться». Проте цього не відбувається. Натомість настає зима. І ти раптом розумієш, що все кінчено. Раз і назавжди. І в цей момент, ти розумієш, що деякі речі трапляються лише раз у житті. І не важливо, як сильно ти намагатимешся відчути це знову. Ти більше ніколи не піднімешся на три метри над небом.
— Що буде, якщо я запрошу твою сестру на побачення?
- Її хлопець зламає кожну кісточку у твоєму тілі. Всього-навсього.
— Чим хочеш зайнятися завтра?
- Давай втечемо! Забери мене біля брами школи і відвези далеко-далеко.
— Я не вставав так рано вже понад рік. Я можу проспати.
— Я довіряю тобі, Ачі.