Ти знаєш, у мене в дитинстві для таких випадків був спосіб. Я собі уявляв, що до мене приходять фашисти, але не для того, щоб«хенде хох», а з благородною місією допомогти мені розібратися в моєму внутрішньому світі.
Світлять мені в обличчя і запитують, на яке я сам собі не можу відповісти. Не можу докопатися до правди, там... «Кого ти більше любиш, Марину Штурманову з 8«В» чи Яну Міщенку з 9«Б»? Якщо скажеш правду, ми тебе відпустимо, а ні розстріляємо. А вони цю правду чомусь знають, фашисти.
І я так раптом збираюсь і розумію... Яну Міщенку!

- А ось розлучився ти з нею, кинула вона  тебе, і пишеш їй:«Це останнє sms, я більше не писатиму тобі. Ти стала мені чужою. Прощай». Вона  не відповідає. Тоді друге«останнє sms»:«Могла б і відповісти. Нас, між іншим, щось пов'язувало». А-а. Третє:«Поспішаю поділитися радістю: я перестав про тебе думати. Взагалі! Тож не дзвони».
— А вона й не дзвонить.
— Тоді якийсь заборонений прийом там:«Ти знаєш, виявляється, в Москві є ще красиві жінки крім тебе».
- І все одно нічого, так?
— І так ще сто«останніх sms» та останнє:«Невже не можна бути нормальною людиною і один раз відповісти?!» І все. Перестав писати, рік минув. Відмучився. Від неї приходить: Сніг йде. З першим днем ​​зими". Ну не суки?

- May I have fifty grams of cognac, please?
— Може, одразу стольничок?

— Я вже вибачився.
— Сашу, ну ти козел і потвора, щойно це змінює?