— Е—е, ви куди? Це моє ліжко!

— Ти б хоч газету поклав, якби твоя. Власник клятий!

Не зли мене - уб'ю!

— А ви що, не знаєте, що я за походженням російська?
- Так?
— А хіба не помітно?
- Дуже помітно! У вас чудовий український акцент!

— А ви знаєте, що у вас апендицит?
— Який апендицит? У мене нога зламана! Чи не бачите?
— Наче при зламаній нозі у вас не може бути апендициту! І не ставте діагноз! Хто тут лікар, ви чи я? Обнаглели ці хворі…

— Я хочу знати все про вас. Будьте зі мною відверті.
- Навіщо?
- Навіщо? Потім, щоб дізнатися, що ваша бабуся шепнула вам на вушко!
- Замовкни бовдур!
— Але мама завжди вчила мене говорити правду.
- Яка мама? У тебе її ніколи не було!
— А як же я тоді на світ з'явився? Без мами?

— Але я ще не вигадав, як йому про це сказати. Ти розумієш, Джузеппе, тут важлива форма: тактовно, делікатно треба до нього підійти.
- Ти правий як завжди. Антоніо, йдемо. Я це беру на себе.
- І більше такту, Джузеппе!
— Андрюша, ти хочеш заробити мільярд?
- Так!

Постав і поцілунок! Та не так! Її постав, а мене поцілунок! Я - мати!

А я тобі вухо відкушу!

Антоніо Ломаццо: - У нас в Італії є приказка - хто знайшов друга, той знайшов скарб. Запам'ятай, у тебе в Італії є друг.
Андрій Васильєв: - Дякую.
Джузеппе: — Андрію, два друга.
Андрій Васильєв: - Дякую.
Розаріо Агро: — Три, Андрію. Якщо треба когось вбити, напиши — приїду.

— …Навіть годинник довелося закласти!
— Мій годинник.
- І "Фіат" продали.
- Мій "Фіат".
— Не дрібни, скоро у нас буде купа грошей.
— Скоріше б... Набридло пішки ходити і без годинника.