— Дін... ти мене...
— І ти мене...
— Хлопці, може, поїдемо, га? А то я зараз розривуся!

— Ти собі не віриш?
- Ні в якому разі.
— Ось цап.

- Він співає серцем.
— Скоріше він співає шевелюрою...

— Ну, давай, пішли!
- Дін, я не пролізу.
— Вперше таке кажеш? [усміхається]
-... сказав чувак, який ходить у дитячій білизні.
- Гаразд, уел!

- Знаєте, що я зараз думаю?
— Невже думаєш, чи тобі допоможе віагра?!

— Ой, аби не встав.
- Що?!
— Кажу, що прохід зовсім вузьким став... (— Обережно, не зачепи трубу.
— Що?!
— Труби тут скрізь говорю.)

Нечисть зрозуміти можна, людей – ні. (Демонов я можу зрозуміти. Але люди шалені…)

— Хлопче, ти навіть не уявляєш, як ти влип. У тебе на стіні фотографії зниклих безвісти та купа всякої сатанинської бутафорії. Ти перший підозрюваний.
— Логічно, якщо врахувати, що коли зник перший із них, мені було три роки.
- У тебе були спільники...

- Гей, Дін, ти вже вибач за все, що я наговорив про маму та тата.
- Давай тільки без телячих ніжностей.
— Гаразд... придурок.

Я вірю в Бога. Але не думаю, що Бог все ще вірить у нас.