Отже, панове, отже, мені платити за перебиті горщики.

— Успіх ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від числа; а найменше від позиції.
— А чого ж?
— Від того почуття, яке є в мені, в ньому, [ він вказав на Тимохіна ] у кожному солдаті. Чому ми під Аустерліцем програли бій? Позиція? Все це нісенітниця! Нічого цього немає! Нам там нема чого там було битися: скоріше хотілося піти з поля бою. А що нам належить завтра? Для мене на завтраось що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися, і факт у тому, що ці двісті тисяч б'ються, і хто злій битися і себе менше шкодувати, той переможе. Завтра, що б там не було, ми виграємо бій!

Ось що, братики... Я знаю, важко вам, та що ж робити! Потерпіть – недовго залишилося. Виведемо гостей, відпочинемо тоді. Вам важко, та все ж таки ви вдома; а вони — бачите, до чого вони дійшли, [вказуючи на полонених французів] — гірше від жебраків останніх. Поки вони були сильні, ми не шкодували, а тепер їх і пошкодувати можна. Теж і вони люди. Так, хлопці? А то сказати, хто ж їх до нас кликав? Поділ їм, мордою і в гівно!

Яка краса! Як я раніше цього не помічав? Ми ніщо проти чистим, блакитним, нескінченним небом.

Кажуть, страждання – це біда. Але якби мене запитали, чи вибрав би я жити, як жив до полону або пройшов би його знову, я б сказав:«Заради Бога, я готовий знову пережити полон». Коли наші життя сходять із курсу, нам здається, що все зникло. Але це лише початок чогось нового, кращого. Поки є життя, у ньому є і щастя. І багато, багато щастя попереду.

— Я бачила в тому ж наказі він, Болконський — він знову слугує. Як ви думаєте, вибачить він мене колись? Чи не матиме він проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?
— Я думаю... Йому нічого прощати...

Ох, порадники, порадники!.. Порадників завжди багато, а людей — ні... Все швидше, а чи швидке надовго виходить? Взяти фортецю неважко, важко виграти кампанію, а для цього потрібно терпіння і час.