— Ми починаємо нове життя, народжене у старій. Не забуваючи її, але залишаючи позаду. Давай же попрощаємось із нашим минулим.
- Ні, я не готова.
- Я теж. Але майбутньому все одно.

Жорстокістю можна підкорити місто, але правління не буде довгим. Тиранія народжує відчай, відчай народжує бунт, а бунт народжує нового тирана.

- Все в руках Божих.
— Все в руках колегії кардиналів, мамо. А це не одне й те саме.

Чезаре своєму особистому вбивці Мікелетто, дивлячись услід папської армії, що йде на битву з французами:
«Ти думаєш, Бог  вважає нашу справу правою?» На що ця найрозумніша людина йому відповідає:
«Коли йдеться про війну, Господь зазвичай бере вихідний, синьйоре!»

- По-твоєму, на ді Калабрія нападуть знову?
— Що не закінчено за вечерею, можуть завершити за сніданком.

Битву замислюють генерали, але виграють солдати.

— Побачиш, каталонець, вони прийдуть по тебе. Може я програв, але тобі ніколи не виграти. Незабаром тебе або випроводять з Італії, або зловлять. Твоя влада - міраж, твоє ім'я  - бруд.
— Ось усе, чого ти колись бажав. Можеш дихати, жерти і трахати скільки завгодно своє золото. А потім подумай, як твоя жадібність призвела тебе до втрати герцогства та смерті твоїх синів. А ще твоєї онуки — моєї Лукреції. Твоя кров назавжди змішалась із кров'ю Борджіа. І дуже скоро ці багатства зжеруть тебе зсередини, як Мідаса — короля, чий дотик перетворив його дочкуу холодне безсердечне золото.

Мені не потрібне місце, де я можу сховатися, мені потрібна земля під цвинтар для моїх ворогів.

— Він такий схожий на вас...
— На вашу думку, ми не знаємо!? Він це я! Той самий вогонь, та ж лють, енергія, безжальні амбіції. Я дивлюся на нього та бачу себе! Як я можу його полюбити!
— Ти не любиш себе, батьку? Ми повинні ненавидіти один одного?... Батько, прошу, відкрий мені своє серце.
— Все, що я міг дати сім'ї, — я поклав на вівтар владолюбства та амбіцій. Храм, збудований на гнилому фундаменті. Думаєш, я дозволю тобі йти тим самим шляхом? Я не можу...

Джерело благородства - душа, а не кров.