Вулик знищив те, що найважливіше в команді — довіра.

- Мій старший брат... він не бив молодшого брата. Він був жорстокішим. Він мене примушував. А я дозволяв йому. Я його боявся.
– А ваші батьки?
– Вони ще гірші.

Мені знадобиться гармата більше. Або моя сокира. Або якась комбінація гармати та сокири... так, це було б оптимально.

Ти розумний хижак, але ти не нагорі харчового ланцюга.

Сподіватися на щось і втрачати — болючіше, ніж не сподіватися зовсім.

— Але мені це не подобається.
- Добре, інакше це була б не ти.

— Я прочитала інструкцію з безпеки.
- Думаю, ти перша, хто це зробив.

— Ти що зробив мені комплімент?
- Я? Ні, це коментар.
- І дуже щедрий. Тобі не було боляче це казати? Лід принести?

Ностальгія - це добре, але не можна забувати про реальність.

— Вибач за безладдя, я часто переїжджаю.
- І давно ти тут живеш?
- Шість років.