Хлопець у барі підходить до жінки, фліртує з нею, балакає там про всяке, але вона відмовляється йти до нього. Хлопець каже:«Чи переспиш ти зі мною за мільйон доларів?». У неї жодного разу в житті не було мільйона, вона починає серйозно обмірковувати цю пропозицію. Але в цей момент хлопець каже їй, що якщо я запропоную тобі за це долар?». Жінка шокована:«Ти за кого мене приймаєш?». А він: Ми це вже встановили. Залишилося зійтись у ціні».
Дай людині пістолет, і він зможе пограбувати банк. Але дай йому банк, і він зможе пограбувати світ. Взагалі, приказка трохи дурна. Занадто проста. Але вона мені подобається з тієї ж причини, через яку інші її ненавидять. Для мене вона означає, що влада належить людям, здатним її взяти. Це не пов'язано з наполегливою працею, амбіціями чи кваліфікацією. Найчастіше все, що потрібно, - це сама здатність брати.
— Ти не справжній, не справжній...
— А ти що? Вони справжні? Ти подивися на них, подивися, наш світ грунтується на фантазії, штучні емоції в таблетках, психологічна війна у вигляді реклами, хімікати в їжі, що змінюють свідомість, промивання мозку за допомогою ЗМІ, штучні теплиці в соціальних мережах. Ну! І що з цього справжнє? З початку століття ми не бачили нічого справжнього, ми відключили все. Витягли батарейки, закусили пачкою ГМО, а потім викинули залишки в смітник людської жадібності, що постійно зростає. Наші будинки належать корпораціям, заснованим на стрибках по дисплеях у двійкових числах, що вганяють людствоще небачену досі сплячку. Прийде копатися дуже довго перш ніж ти доберешся до чогось справжнього. Ми живемо в царстві нісенітниці, і ти прожив у ньому занадто довго, тож вистачить говорити, що я не справжній. Котлета в твоїй дупі нереальніший за мене. Для тебе, Елліот, я цілком справжній.
Може, чув цю нісенітницю: коли падаєш, треба вставати. Я в це лайно не вірю. Знаєш чому? Все наше життя - падіння. Інакше й не може бути. Ми намагаємося зачепитися за щось у темряві, але ми не можемо підвестися, ми можемо котитися. Катитися у правильному напрямку. Тільки так можна рухатися вперед.
Чорт, тепер я теж схиблений на часі. Чужа параноя впливає на нас. З цим немає сенсу сперечатися. Тому всі ми намагаємося уникати одне одного.
Я не люблю виявлятися правим. Але люди завжди знайдуть чим мене розчарувати.
Люди навколо вважають, що вони знають, що таке ненависть. Брехня. Ти нічого не дізнаєшся, доки не зненавидиш себе. По справжньому.
Якось батько забрав мене зі школи раніше і ми пішли на пляж. Вода була холодна, тому ми просто сиділи і їли піцу. Коли ми повернулися, в моїх кросівках було багато піску, і я висипав його на підлогу в спальні. Я не знав, що так не можна. Мені було шість. Мама накричала на мене з-за бруду, а батько не сердився. Він сказав, що мільйони років тому рухи Землі та океанів принесли пісок саме на те місце пляжу, і я його забрав. Він сказав:«Кожен день ми змінюємо світ.» Гарна думка, але потім я зрозумів, скільки разів мені доведеться переносити в кросівках пісок, щоб пляжу не стало, щоб хтось помітив зміни. Кожен деньми змінюємо світ, але щоб ці зміни щось означали, потрібно більше часу, ніж є у багатьох із нас. Не можна зробити все за один раз. Все відбувається повільно та втомлює. Не в кожного є на це сили.
Є приказка:«Диявол найсильніше, коли ніхто не дивиться». Як програма, що працює у фоновому режимі, поки що ви зайняті чимось іншим. Їх називають демонами, діють без участі користувача. Спостереження, запис, повідомлення, примітивні імпульси, пригнічені спогади, несвідомі звички - вони завжди поруч, завжди з вами. Ми намагаємось бути правильними, намагаємося бути хорошими, намагаємося змінити щось, але це все фігня. Сподівання нічого не означає, не вони керують нами, а демони.
Іноді я мрію, як рятуватиму світ. Як я врятувати всіх від невидимої руки, що бренди нас з офісними значками, що змушує нас працювати на них, правила нам кожен день без нашого відома. Але я не можу. Я не особливий, я простий анонім, простий одинак.