Небо рідко буває таким високим. У ясні дні він взагалі не має  висоти — тільки синьова. Потрібні хмари, щоб воно стало високим чи низьким. Ось так і людська душа — вона  не буває високою чи низькою сама по собі, все залежить виключно від намірів та думок, які її заповнюють зараз… Пам'ять, особистість — це теж як хмари…

— А чому він зелений?
— Не знаю. Яка різниця. Ти, Ваван, не шукай у всьому символічного значення, бо знайдеш. На свою голову.

Розум – це шалена мавпа, що мчить до прірви. Причому думка про те, що розум – це шалена мавпа, що мчить до прірви, є не що інше, як кокетлива спроба шаленої мавпи поправити зачіску на шляху до урвища.

— Як це дивно — він помер, а ми живемо... Тільки я підозрюю, що кожного разу, коли ми лягаємо спати, ми так само вмираємо. І сонце йде назавжди, і закінчується вся історія. А потім небуття набридає саме собі, і ми прокидаємося. І світ з'являється знову.

Яке небуття? Де ви його взагалі бачили? Щоб не бути, мало того, що треба бути, треба ще й підмальовувати до буття слово не.

Ніщо так не видає приналежність людини до нижчих класів суспільства, як здатність розбиратися в дорогих годинах та автомобілях.

Та ви хоч уявляєте собі, яке це борошно – знати і пам'ятати, що ти живеш, страждаєш, мучишся з тією єдиною метою, щоб виводок темних гнид міг заробити собі грошей?