Любов... найпростіша і водночас найдивовижніша річ на землі.

Наше життя не можна судити за останніми роками...

Самота підносить душу.

Я не нарікаю. Навпаки, я твердо знаю, що наша зустріч була не марною, і я радий, що ми були разом, нехай і не дуже довго. Якщо колись, у наступному житті, в далекому-далекому майбутньому, ми зустрінемося знову, я посміхнуся тобі і згадаю наше літо. Ми багато чому навчилися тоді один від одного, а головне – навчилися любити. І може, на найкоротшу мить ти відчуєш те саме, що я, і посміхнешся мені, згадавши все, що ми пережили вдвох.

Ти – моя єдина надія, моя мрія, моє спасіння, і що б не готувало нам майбутнє, кожен день разом з тобою – найкращий у моєму житті. Я твій, твій навіки. А ти навіки залишишся моєю.

Зрозумійте правильно - я звичайна людина зі звичайними думками і життя прожила звичайнісіньку. Мені не поставлять пам'ятник, ім'я  моє скоро забудеться, і все ж я пізнав кохання, і мені цього достатньо.

Тільки ті люди, що підходять один одному, не нудьгують у тиші. Такий ось парадокс.

Людина до всього звикає, дайте лише термін.

- А ти? - Запитала, у свою чергу, вона. – Ти колись згадуєш про… нас?
– Мені не треба згадувати. Я ніколи не забував.