Все буде пилюка і тлін.

Щоб вижити і чогось досягти, треба примиритися з тим, що ми недосконалі, і жити за цією міркою.

Головне — це космос та його неосяжність.

Те, що вже створено, стає мертвим і не може бути доказом, бо це вже не дія. Реальна лише дія.

Порожнеча згори, порожнеча знизу і ще більша порожнеча між ними, а в ній я.

У космосі немає  пір року: немає  зими та літа, немає  весни та осені. Немає  тут якогось конкретного вечора чи ранку, а є тільки космос і більше нічого.

У космосі немає  ранку.

Я хочу сказати, бачити можна лише очима, зі мною завжди так було. Якщо я у Бостоні, то Нью-Йорк для мене мертвий. Але коли я у Нью-Йорку, тоді мертвий Бостон. Якщо я не побачу людину хоча б один день, для мене вона вмирає. Але, зустрівши його знову на вулиці, Господи, як я тішуся з його воскресіння і мало не танцюю від щастя, що знову бачу його. Так, так було зі мною раніше. Тепер я більше не танцюю, просто дивлюся на нього. Коли ж він іде, для мене він знову мертвий.

Зараз, зараз, поки ти тут, зі мною, ти живий. Миттю тому тебе не було, ти був нічим.

Матеріальні докази, за якими треба збігати та притягнути сюди, мені не потрібні. Я хочу, щоб доказ можна було тримати в розумі, доторкнутися до нього, відчути його запах, відчувати його цілком. Але це неможливо. Щоб вірити в існування речі, ти маєш постійно мати її при собі. Землю в кишеню не покладеш або ж людину. А я хочу досягти того, щоб завжди мати при собі будь-яку річ. Щоб я міг вірити у її існування. Це так обтяжливо — кудись іти, брати щось фізично існуюче, аби довести щось. Я не люблю реальних речей, тому що їх завжди можна забути де-небудь або залишити, а потім перестати в них вірити.