З досвіду мені вже було відомо, що краще одразу визнати себе винним у брехні, ніж мучитися, вирішуючи, який з моїх вчинків правдивий, а який вданий.

... коли я виявляю оточуючим свою справжню суть, вони вважають це лицедійством; коли ж я розігрую перед ними виставу, люди вважають, що я поводжуся природно.

Коли я дуже пристрасно чогось чекаю, коли моя уява заздалегідь прикрашає майбутню подію понад будь-яку міру, врешті-решт виходить вічно одне й те саме: настає довгоочікувана мить – і я тікаю геть.

Коли п'ятнадцятирічний підліток відчуває, що його внутрішній світ влаштований інакше, ніж у однолітків, йому дуже легко впасти в оману - вирішити, що він доросліший і розумніший, а тому і мислить по-іншому. Насправді, це не так. Просто моя тривога, моя невпевненість змусили мене раніше за інших замислитися над пристроєм своєї свідомості. Причому самокопання породжувало в моїй душі лише хаос.

У її млявому, багатослівному визнанні я вловив підсвідому, по-жіночому парадоксальну потребу говорити речі, яких не можна говорити. Але я не мав права ні радіти, ні сумувати з цього приводу.

... Іноді безпочуття буває болісним за самий гострий біль.